Фрагмент з вебінару “Як розкрити в собі надздібності?”. Повну версію вебінару слухайте тут https://youtu.be/gm3U7ntsYzg?si=OKh6z8fiw2hrbL8z

Повірте мені, друзі, коли ти починаєш бачити реальність такою, якою вона є (тонкий світ), у тебе з’являється почуття справедливості. І ти розумієш, що кожна людина сама у своє життя запрошує всі ці блоки, травми, нещастя…

Коли тільки відкривається третє око, починаєш бачити все страшне, все темне, усвідомлюєш той стан, у якому ти жив, наприклад, у стані жертви, у почутті образи, вини, претензії тощо, — проявляється твій світ. І ти бачиш і темні сутності, і світлі сутності, і все, що є навколо. Виникає “легкий шок”…

Висновок, якого я дійшла — ми складаємося з чорного і білого. Ну, ось цей Інь-Ян, нічого ти з ним не зробиш. Це просто структура побудови всесвіту, це буде так завжди. І нам потрібно просто навчитися не звинувачувати себе за темні прояви, нам треба навчитися взаємодіяти зі своєю темною стороною. Грубо кажучи, нам треба її прийняти. Прийняти такою, якою вона є. І тільки тоді, коли ти приймаєш цю темну сторону, тільки тоді ти можеш стати вищою за цю темну сторону. Ось у чому найголовніший ключ цієї усієї системи.

Ми все одно складаємося зі світла та темряви.

Поясню. Душа — це величезне Світло, вона інтегрується в тіло людини. І цей “біоробот” повинен мати якорі, кармічне навантаження роду батька і матері. Тобто, щоб Душу заземлити на планеті Земля, її треба якось заякорити. І їй дається це тіло та кармічне навантаження. Чим важча твоя карма, тим світліша твоя Душа…

Говорити правду — незручно. Приймати правду — ще важче. Чому ти постійно брешеш собі? У своїй практиці я прийшла до того, що “горе від розуму” — це про те, як ми самі створюємо собі капкани і в них гинемо. Ми так забрехалися самим собі, що не чуємо і не розуміємо себе!

Уяви, що ти зараз виходиш на вулицю і починаєш говорити своїй любій подрузі, як вона дістала зі своїм ниттям, або своєму коханому, який давно для тебе нічого не робив, — говорити просто правду, все як є. Але ти мовчиш. Ти не висловлюєш себе вільно та повно. Чому?

Подумай, чому ти боїшся сказати? Що тобі заважає? Ти боїшся образити людину, боїшся, що про тебе подумають оточуючі / мама / тато / сусіди, боїшся потім відчувати себе винним?

Лише сильні духом люди можуть говорити правду. Вона незручна.

Пам’ятаєш фільм, де дитина просила батька хоч один день не брехати? Згадай, як це тяжко, як пройшов день у актора.
Правда руйнує. Вона руйнує блоки, програми, вона проявляє реальність. Вона може робити боляче, але не твоїй душі, а програмі, блоку, твоїй власній ілюзії, за яку ти так довго тримався. І яку не хочеш визнавати, яку ненавидиш у собі та пригнічуєш.

Ти переживаєш не за людину!!! А за її БЛОК, якусь програму, яка проявиться в ній після того, як ти скажеш правду.

Зізнаватися собі в правді ще складніше. Чому? Це не вигідно. Якщо ти зізнаєшся собі, то тобі неодмінно доведеться з цим щось робити: виходити із зони комфорту, змінюватися, наприклад! Легше образитися, створити ще одну “ілюзію”, свою історію жертви — і з нею жити далі. А потім усім її розповідати.

Чому ти не кажеш правду сусідові, другові, коханому? Боïшся образити? Але кого? Програму, блок, який людина створила сама собі і тому ніяк духовно не розвивається?

Але подумай — твоя правда образить її “блоки”, але людина осмислить це і почне розвиватися. Рано чи пізно їй доведеться слухати простір. А без цієї правди людина вже 10 років нічого не змінювала у своєму житті. Подумай!

Ми брешешемо собі щодня. Тому й застрягли у цьому колесі Сансари та нескінченних ілюзій розуму. Тому ми не розуміємо себе і чого хочемо. Ми брешемо собі. Ось чому ми тут.