… з вебінару “Як розкрити в собі надздібності?”. Повну версію вебінару слухайте тут https://youtu.be/gm3U7ntsYzg?si=OKh6z8fiw2hrbL8z

Повірте мені, друзі, коли ти починаєш бачити реальність такою, якою вона є (тонкий світ), у тебе з’являється почуття справедливості. І ти розумієш, що кожна людина сама у своє життя запрошує всі ці блоки, травми, нещастя…

Коли тільки починає розплющуватися третє око, починаєш бачити все страшне, все темне, усвідомлюєш той стан, у якому ти жив, наприклад, у стані жертви, у почутті образи, вини, претензії тощо, проявляється твій світ. І ти бачиш і темні сутності, і світлі сутності, і все, що є навколо. Виникає “легкий шок”…

Висновок, якого я прийшла — ми складаємося з чорного і білого. Ну, ось цей Інь-Ян, нічого ти з ним не зробиш. Це просто структура побудови всесвіту, це буде так завжди. І нам потрібно просто навчитися не звинувачувати себе за темні прояви, нам треба навчитися взаємодіяти зі своєю темною стороною. Грубо кажучи, нам треба її прийняти. Прийняти такою, якою вона є, і тільки тоді, коли ти приймаєш цю темну сторону, тільки тоді ти можеш стати вищою за цю темну сторону. Ось у чому найголовніший ключ цієї усієї системи.

Ми все одно складаємося зі світла та темряви.

Поясню. Душа – це величезне Світло, вона впроваджується в тіло людини і цей “біоробот” повинен мати якоря, кармічне навантаження роду батька і матері. Тобто, щоб душу заземлити на планеті Земля, її треба якось заякорити. І їй дається це тіло та кармічна навантаження. Чим важча ваша карма, тим світліша ваша Душа…

Говорити правду незручно. Приймати правду ще незручніше. Чому сучасне суспільство постійно бреше собі? У своїй практиці я прийшла до того, що горе від розуму, про те, як ми самі створюємо собі капкани і в них гинемо. Ми так забрехалися самому собі, що не чуємо і не розуміємо себе!

Уявіть, що ви зараз виходите на вулицю і починаєте говорити своїй коханій подрузі, як вона дістала зі своїм ниттям, або своєму коханому, який давно для тебе нічого не робив, говорити просто правду, все як є. Але ми мовчимо. Ми не висловлюєш себе вільно та повно. Чому?

Подумай, чому ти боїшся сказати? Що тобі заважає? Ти боїшся образити людину, боїшся що про тебе подумає/навколишні/мама/тато/сусіди, боїшся потім відчувати себе винним?

І справді, лише сильні духом люди можуть говорити правду. Вона незручна.

Пам’ятайте фільм, де дитина просила батька хоч один день не брехати, згадайте, як це тяжко, як пройшов день у актора.
Щоправда руйнівна, вона руйнує блоки, програми, вона виявляє реальність. Вона може робити боляче, але не душі людині, я програмі, блоку, його власній ілюзії, за яку людина так довго трималася. І яку не хоче визнавати. Яку ненавидить у собі та пригнічує.

Ти переживаєш не за людину!!!, а за її БЛОК, якусь програму, яка виявиться в ньому після того, як ти скажеш правду.

Визнавати правду самому собі ще незручніше. Чому? Це не вигідно, якщо ти визнаєш собі своє – то тобі неодмінно доведеться з цим щось робити: виходити із зони комфорту, змінюватись, наприклад! Легше образитися, створити ще одну “ілюзію”, свою історію жертви та з нею ходити життям. А потім усім її розповідати.

Чому ти не кажеш правду сусідові, другові, коханому? Боїшся образити? Але ж кого? Програму, блок, яку людина створила сама собі і тому ніяк духовно не розвивається?

Але подумай – твоя правда образить його “блоки”, але людина осмислить і почне розвиватися. Рано чи пізно йому доведеться слухати простір. А без цієї правди людина вже 10 років нічого не змінювала у своєму житті. Подумай!

Ми брешемо собі щодня. Тому й застрягли у цьому колесі Сансари та нескінченних ілюзій розуму. Тому ми не розуміємо себе і чого ми хочемо. Ми брешемо собі. Ось чому ми тут.